І нехай почнеться дикий гамір!
20 травня 2011 року
Мости.
Коли Герміона знаходила хвильку задуматися про них, то усвідомлювала, наскільки вони дивні. Крім того, що вони були ретельно продуманим архітектурним проєктом, зробленим з металу, дерева, дроту чи товстої мотузки, мости з’єднували собою місця, людей та цілі світи, відокремлені самою природою.
Без потрібних інструментів побудувати їх було майже неможливо, — але, щоб перейти міст, таким як Герміона, яка боялася висоти, потрібно мати неабияку віру. Вони викликали дивне й раптове почуття скорої загибелі.
Як і політ.
Попиваючи м’ятний чай разом з особистими цілителями паліативної допомоги Нарциси, Кітінг та Сакс, Герміона зрозуміла, що мости можуть бути метафорою того, що вона намагалася зробити: об’єднати всі частини життя Нарциси задля створення єдиного фундаменту усвідомлення, допомоги та прогресу там, де його раніше не було.
Спочатку вона планувала зустріч у будинку Мелфоїв, але передумала. Іноді зміна обставини могла полегшити досягнення цілі. Їй це необхідно, щоб закласти основу для зведення цих мостів.
До того ж вони були далеко від Нарциси, тому вона не могла нічому посприяти.
Кращої можливості не буде.
У цілительок щойно закінчилася відпустка, тож ті видавались відпочилими. Вони з цікавістю розглядали яскраві рослини в теплиці Герміони, як тільки прибули до її дому. Герміона подала чай та свіжий яблучний пиріг, який спекла після чергового важкого робочого дня. Вона чемно натягнула посмішку, вислуховуючи балачки жінок про їхній відпочинок.
Порівняно з їх першою зустріччю, зараз атмосфера була не такою напруженою.
Сакс вирушила у незаплановану поїздку до Єгипту, а Кітінг — проводила час із новонародженою онучкою, чиї фотографії вона з гордістю показувала. Дівчинку назвали Гелен. Чим більше Герміона дізнавалася про них під час розмови, тим більше пізнавала їх як особистостей.
Звісно, вона запросила їх не для цього, але зараз нарешті зрозуміла, чому Тео завжди стримано мовчав.
Слова несли у собі велику силу, проте мовчання було не менш важливим.
Поки вони розмовляли, Герміоні вдалося проаналізувати кожну з них окремо, як особистостей, а не як робочий дует.
У Сакс було темне волосся, проте корені вже посивіли. За характером вона була сміливішою, відвертішою та впевненішою, наче блякла версія Нарциси. У Кітінг обличчя мало приємний оливковий колір, який підкреслював її повну сивину. Вона була м'якшою, поблажливішою і мала чимало материнських задатків. Вони обидві були традиційними, і хоча Герміона зрозуміла, що завоювати довіру Кітінг буде просто, про Сакс вона так сказати не змогла б.
Але, бувши для неї проблемою, вона також могла стати й ключем.
Можливо, вони обоє допомогли б їй переконати Нарцису.
― У вас є діти? — запитала Кітінг. Очевидно, вона належала до тих, хто вважав, що хорошою темою для налагодження контакту стане надто особисте питання про сім’ю.
Герміона похитала головою з чемною посмішкою.
― У мене є похресники, і всі, як один, схожі одне на одного. Проте своїх дітей у мене немає.
― Зрозуміло, ― Кітінг ніяково поплескала її по руці. — Ще є час.
Саме ці слова зазвичай заведено казати, щоб заспокоїти бездітну жінку, якій вже за тридцять.
Хоч справжнім значенням було: твій час вже на підході.
Якби Герміона сприймала все близько до серця і ще не пережила б розмову з матір’ю на цю тему, то слова Кітінг могли б її занепокоїти. Але вони цього не зробили. Атмосфера навколо них напружилася, тепер мовчання приносило дискомфорт.
Їй потрібно було перевести розмову в правильне річище.
― Якщо мені судилося стати матір’ю, то так воно й буде. А якщо ж ні, то у мене вже є чимало дітей, яких я можу побалувати.
Кітінг і Сакс мовчки кивнули. Це була не найкраща відповідь, надто особиста, на думку Герміони, проте тим самим вона показала, що може бути відкритою. Герміона не звикла працювати з іншими, принаймні не на тому рівні, на якому працювала б з ними, але якщо останній місяць чогось навчив її, так це того, що їй знадобляться командні зусилля.
Вона потребувала їхньої допомоги. Їхньої підтримки. Їхніх знань про сім'ю.
І, головне, їхньої довіри. Що не легко давалася.
― Я рада, що ви гарно відпочили. Ви встигли ознайомитися зі всім, що я надіслала вам совою?
Теки з переписаним планом догляду були товстими. Герміоні довелося дати птахам по два шматочки солодощів, аби вони погодилися їх відправити.
Обидві жінки знову одночасно кивнули.
― Записи надто… детальні, ― сказала Сакс.
― Кому з вас зручніше взяти на себе денні зміни? ― запитала Герміона. ― Потрібно, щоб ви розумілися у різниці між денним та нічним доглядом.
― Ми обговорили це. Я раніше часто супроводжувала Нарцису на різні заходи, тож Кітінг буде з нею вночі, ― відповіла Сакс. ― До того, як ви вступили на роботу, ми чергувалися, але ваші записи не передбачають такої гнучкості.
Герміона не могла не взяти до уваги її тон. Вона піднесла чашку до губ і зробила довгий ковток чаю. Лемонґрас та імбир. Саме той смак, який їй потрібен.
― Перш ніж ми продовжимо, Сакс, я хочу запитати, що вас конкретно не влаштовує? Мої методи лікування, моя залученість у цьому, чи сама я?
Сакс вражено закліпала і замовкла, збентежена її запитанням. Кітінг, яка сиділа навпроти, мовчала теж.
― Я вважаю, що ключем до успішних робочих стосунків є налагодження комунікації, заснованої на взаємній повазі та довірі. Я щиро сподіваюся, що не зробила чи не сказала нічого такого, що змусило б когось із вас відчути, що ви позбавлені права голосу. Я повністю відкрита, тож, будь ласка, не вагайтеся. Говоріть, ― Герміона зробила легкий жест вільною рукою, підкреслюючи останні слова.
Сакс скористалася нагодою.
― У мене немає жодних проблем з вашим планом догляду та лікування, проте це все здається досить… суворим. Нарциса буде опиратися.
Її план лікування був не менш суворим, ніж розклад Скорпіуса, але це була ще одна річ, яку вона тримала при собі.
Іронія була разючою.
― Хай там як, ваша робота полягає в тому, щоб цього не допускати. Якщо Нарциса опиратиметься лікуванню, їй стане гірше. Вона може стати вже не тією людиною, яку ви знаєте. Далі буде ще важче, тож якщо ви відчуватимете, що не справлятиметеся, то не бійтеся повідомити мені про це.
Вони обидві по-своєму прийняли виклик.
Герміона зробила ще ковток чаю.
― Продовжимо. Зілля не діятимуть, якщо їх не приймати регулярно та в правильній послідовності. Будь-які інші настоянки, не внесені до списку, заборонені. Стан Нарциси, як і того, що вона приймає, вимагають суворого контролю. Я також попрошу вас, робити записи у своїх блокнотах. Усе, що ви записуватимете, з’являтиметься на зачарованому пергаменті, тому, будь ласка, стежте за будь-якими змінами та шукайте чинники виникнення її приступів. Я буду поруч і вдень, і вночі, щоб контролювати процес. Приготування їжі та зіллєваріння я беру на себе. Коли основа буде сформована, можна буде вносити зміни.
Сакс відколола виделкою шматочок пирога.
― Я припускала, що за місяць роботи, ви вже самі змогли б знайти відповіді на свої запитання.
Герміона поставила чашку на блюдце.
― Через невідому алергію на козячий ріг, її зілля було непридатним до вживання. На жаль, мені ще не вдалося закласти основу лікування.
Кітінг і Сакс видавались розгубленими.
― У неї немає алергії.
Ах, вони теж не знали.
― Це неправда, як я дізналася кілька днів тому.
― Звідки?
― Від її сина.
Жінки різко випрямилися, обмінюючись поглядами. Одна виглядала збентежено, інша ― повільно підняла брови.
— Драко допоміг?
— Неохоче, ― Герміоні було цікаво, що вони знають, і як легко змусити їх говорити про Мелфоїв. Кітінг взяла приклад із Сакс, що змусило Герміону скривитись. ― Він розповів мені про алергію і вніс корективи в її зілля.
Поки що вони діяли.
Ще було далеко від норми, але минула ніч була першою без жодних порушень.
Герміона була так само оптимістично налаштована того ранку, як Мелфой, який розгадував кросворд мовчки, попиваючи чорний чай. Окрім фізичних ознак виснаження, її найбільшою підказкою щодо його недосипання було те, що він не відреагував, коли вона підказала відповідь на п’ятнадцяте слово по горизонталі.
Тягар.
— Вони знову розмовляють? — запитала Кітінг.
— Не те щоб, ― Герміона сміливо продовжила цю тему. ― Ви обидві працюєте на Мелфоїв роками, ви знаєте, як довго між ними триває така напруга?
Жінки знову переглянулися.
― Я питаю про це лише тому, що тепер я теж частина команди.
Що було правдою.
А що ще було правдою?
Прислуга знала все.
Кітінг і Сакс переглянулися востаннє, перш ніж перша заговорила.
— Спочатку я піклувалася про Асторію, бідолашна, ― вона на мить замовкла. ― Її батьки витратили багато часу та грошей, намагаючись її врятувати. Вона щойно закінчила Гоґвортс, коли мене взяли на роботу. Вони ледве могли дозволити собі виплачувати мені зарплатню. Коли Асторія вийшла заміж за Драко, мені дали вибір. Якщо я залишаюся, то їду з ними до Франції. Я не думала двічі. Я забрала сім’ю та переїхала. Я не хотіла, щоб вона була сама, до того ж я не знала, що Драко за людина — чутки про нього були жахливі.
Цікаво, але правда. Репутація Мелфоя у магічному Лондоні була не найкращою — що було применшенням, попри статус любої матері.
— І що ви думаєте про нього зараз?
Кітінг обдумувала свою заяву.
― Він відсторонений і обережний, але не злий. Вони зробили все, що могли за цих обставин.
Заява була настільки насиченою, що Герміона не могла зрозуміти, як її інтерпретувати.
― Він був залучений?
― Хвороба Асторії була невиліковною, міс Ґрейнджер, але певним методом лікування можна було сповільнити прогрес. Цього було недостатньо для її нормального життя, а що вже казати про батьків, які хотіли повного одужання. Кожну вільну хвилину життя Асторія проводила, експериментуючи над лікуванням. Коли вона вийшла за Драко, то вже була наскрізь просочена різними настоянками та небезпечною магією.
Герміона не могла усвідомити біль, який вона пережила.
― У певному сенсі цей шлюб врятував її. Драко поважав її прагнення жити нормальним життям та отримав більше, ніж побіжний рівень знань про її хворобу. Я сумніваюся, що вона прожила б так довго, якби він сам не готував їй зілля.
Герміона завмерла.
Те, що він брав активну участь у лікуванні, було винятком. Жодних сумнівів.
— А коли ви почали свою роботу? — запитала Герміона у Сакс.
― На середині другого триместру вагітності Асторії. Нарциса найняла мене виключно для того, щоб я допомогла бідолашній спокійно дожити останні місяці. Ніхто не сподівався, що вона переживе пологи. Так само вони думали й про Скорпіуса.
Герміона відчувала, як всередині зароджувалося якесь відчуття, що підіймалося вгору та показувало образ людини, яка ледь не втратила все за день — за мить.
Герміона допила чай, але він мав смак теплої води.
― Вона була такою слабкою після народження Скорпіуса, але вирішила брати участь у його вихованні. Зрозуміло, у них були медвідьма та няня, але Асторія була майже повністю залучена в його повсякденний догляд. І коли він підріс, вона знайшла сили, щоб навчати його, дарма що сама була прикута до ліжка.
Герміона мусила запитати.
― Навчати етикету?
— Ні, — сказала Кітінг. ― Основам, яким можна навчити малюка: кольори, лічба, букви, форми. У неї майже не вистачало сил виводити його на вулицю, але вона бавилася з ним, читала йому весь час і показувала йому все, що тільки могла. Її відвідувала сестра щомісяця, і возила кудись хлопчика. Звичайно, туди, де не забагато людей. Було кілька інцидентів… ― Кітінг стиснула губи в тонку лінію. ― Дафна перестала виводити його після того, коли Драко довелося втрутитися. Замість цього вона намагалася просто розважати чимось Скорпіуса. Я думаю, це було приблизно в той час, коли вони поставили телевізор у кімнатах Асторії. Нарциса була розчарована.
— Він досі у них? ― Герміона хотіла б побачити вираз Нарцисчиного обличчя, коли тій повідомили про наявність телевізора в її домі.
― Я не бачила його з моменту переїзду до Лондона. Ймовірно, його прибрали разом з усім іншим, ― речі Асторії. Кітінг здавалась засмученою, як і більшість опікунів, які думають про померлого пацієнта. Навіть коли смерть була очікуваною, це все одно боляче. ― Нарциса ніколи не дозволила б цьому лишитись вдома. Вона терпіла це лише тому, що Драко… ну, їхні стосунки зіпсувалися ще задовго до народження Скорпіуса. Частково це було пов’язано з тим, як Нарциса ставилася до Асторії.
— Ти вигадуєш, ― примружила очі Сакс. — Драко майже не було поруч.
― Ні, він був, лише коли міг, — уточнила Кітінг, побачивши підняту брову Герміони. ― Він також допомагав, коли міг, але… ― жінка зітхнула від того, що, маючи багато чого сказати, не знала, як це сформулювати. ― Я думаю, що він більше часу присвятив захисту, ніж будь-чому іншому.
— Як і мав, — сказала Сакс. — У мене досі шрами на руках від тієї отрути.
Герміона пильно глянула на руки Сакс. Подібність між її шрамами та шрамами Молі була...
― Нарциса взяла все у свої руки лише після того, як Асторія досягла точки неповернення, — сказала Кітінг.
Зробивши ковток чаю, Сакс тихо заговорила.
― Якби вона дозволила Нарцисі допомогти з вихованням Скорпіуса раніше, то мала б змогу краще про себе подбати й прожила б довше. Але правда була в тому, що вона присвятила кожну унцію своєї енергії тому, щоб відгородити сина від Нарциси. Поки ще мала право вибору.
— Та чи можеш ти її звинувачувати?
Герміона подумала, чи це не вона промовила вголос запитання, яке виникло в її голові. Як соромно. Але потім вона зрозуміла, що слова пролунали не від неї.
Це сказала Кітінг.
Її обличчя спохмурніло, вона стискала чашку з чаєм обіруч; повна протилежність Сакс, яка майже доїла пиріг.
І ось вона.
Тріщина.
21 травня 2011 року
Герміона прокидалася поступово.
Вона не поспішала починати день після пізніх посиденьок з Падмою та Сьюзен за келихом ельфійського вина та балачок про тонкощі роботи у Святого Мунґо — те, чого вони не могли робити, коли всі були поруч.
Герміона вирішила трохи полежати й подивитись, як сонячне світло сповзає по підлозі до ліжка. На щастя, вона не потрудилася закрити фіранки й бачила блискучий схід сонця.
Це бажання витягнуло її з ліжка у ванну, щоб прийняти душ. Після цього вона одягнулася, зашнурувала черевики та зібрала волосся у розпатланий пучок. Спустившись вниз, вона пішла на кухню, щоб випити чаю. Їй також потрібно було перевірити зачарований пергамент Нарциси. Друга ніч стабільних показань була більш ніж достатнім доказом того, що виправлене зілля діє.
Із записів було зрозуміло, що вона ще спить.
Добре.
Сьогодні Кітінг та Сакс вперше вийдуть на роботу після відпустки. Герміона подумки нагадала собі потім піти проконтролювати Кітінг, а вже завтра — Сакс.
Раптом задзвонив телефон.
Це була її мама.
— Доброго ранку, які в тебе плани на сьогодні?
— Зараз піду в сад.
— Звучить чудово, люба, — на фоні почувся шум, схоже це був її тато. — Ой, та годі, — мабуть, він зрозумів, що вона все ще розмовляє через телефон. — Вибач, мила. Твій тато просто висловлює свою думку.
Що б це не означало, Герміона знала, що краще не запитувати, бо вона все одно не отримає відповіді. Принаймні не від тата.
— У всякому разі, я подзвонила, щоб перевірити, чи ти вільна, щоб у четвер прийти на вечерю. За декілька тижнів ми вирушаємо до Греції, тож подумали, що буде приємно побачити тебе перед поїздкою.
Герміона закліпала, почувши зміну графіку, якого вони дотримувалися роками. Щось новеньке. Бажаний сюрприз, який сповнив її надією.
— О, звичайно!
— Чудово. До зустрічі!
Вони попрощалися, і Герміона поклала трубку. Вона з бадьорістю ходила по теплиці, поливаючи рослини. Коли вона прийнялася обрізати плетисті троянди, сонце почало з’являтися, освітлюючи всі куточки кімнати та ще більше піднімаючи їй настрій.
Це було чудове видовище.
І освітлена теплиця, і світ за вікном.
Тихо і спокійно.
Ранкове небо було блакитним з помаранчевими, червоними та жовтими смугами. Не видко жодної хмаринки, що було рідкістю, адже останні кілька днів небо було сірим, тому мрячив дощ. Досить типово для цього сезону, але сьогоднішня погода радувала.
Герміона обвела поглядом прибране приміщення.
Вона достатньо попрацювала. Настав час насолодитися краєвидом.
Злізши зі своєї драбини, вона відклала її й скрутилася на кріслі побіля великого вікна зі свіжою чашкою чаю та пошарпаним примірником «Крадійки книжок», який читала останній тиждень.
Вона так зачиталася, що ледве почула, як ожив камін. Захисні чари сповістили їй про прибуття двох людей. Залишивши закладку між сторінками, Герміона пішла у вітальню й побачила, що її гості терпляче чекають.
Ну, точно не найменший з них.
Вона мала достатньо часу після того, як почула «Тітонько Міоно!», щоб зачинити за собою двері, перш ніж на неї налетів ураган розміром з дитину, одягнену в майку бейсбольної команди, джинси та кросівки на липучці. Ураган, на ім'я Албус Поттер практично кинувся до її ніг, міцно обійняв їх і майже вибив її з рівноваги.
— Ой! — Герміона засміялася, коли він не відпустив. — Ну, і тобі привіт, Але.
— Привіт! — пискнув Албус.
Гаррі голосно засміявся, похитавши головою. Він відійшов від каміна та поклав сумку сина на диван.
— Минув лише тиждень! — вона скуйовдила його м’яке каштанове, проте неслухняне, волосся. — Скучив за мною?
— Так! — він вигукнув, досі обіймаючи її ноги.
— Він не бреше, — його батько підійшов до них. — Ал розбудив нас ще о п’ятій і вже був одягнений та зі зібраною сумкою на день. Цілком рішуче, — Гаррі ласкаво подивився на сина.
Маленький хлопчик підняв голову, дивлячись на неї з широкою посмішкою, розчервонілими щоками та яскраво-зеленими очима.
— Вибач, що ми так рано.
— Взагалі не турбуйся про це, — вона опустила погляд і посміхнулася. — Ти поїв?
Албус похитав головою.
Вона насупилася, вдаючи, що глибоко задумалася.
— Можливо, я б могла дістати більше полуничного варення від Делоріс, — очі хлопчика аж засяяли. — Я підсмажу яйця та тости з варенням. Ти не будеш проти бекону?
— Так, будь ласка!
Герміона посміхнулася.
— Добре, йди мий руки, і я дозволю тобі допомогти приготувати сніданок.
Він побіг сходами до гостьової ванни, де завжди стояв його табурет, щоб він міг дістатися до раковини. Вони обоє дивилися, як він йде, а потім Гаррі посміхнувся.
— Його не буде десять хвилин, максимум.
— Так.
Вони обоє зареготали.
— Ще раз дякую, Герміоно.
— Припини мені дякувати, мені подобається, коли Албус приїжджає. Джеймс і Лілі також, — хоча їхня трійця в кращому випадку була суцільним хаосом. Вона й гадки не мала, як Гаррі та Джіні справляються. Роки практики, гадала вона. Опісля того, як всі троє Поттерів гостювали у неї, Герміона спала годинами. — Вони веселять мене та допомагають у саду. Які у вас на сьогодні плани?
— Здебільшого якісь дрібниці, але вдень ми ведемо дітей до Акваріума, а після — на алею Діаґон. Я запитав Ала, чи хоче він піти, але коли Джіні згадала про тебе, хоча це був не його тиждень, він навіть думати не став, — Гаррі знизав плечима. — А чим ти займешся?
— Треба навести лад на грядках, а потім почистити курник. Ще думаю влаштувати пікнік на пасовищі. Минулого разу він хотів, щоб я прочитала «Де живуть дикі тварини» та «Лякливу білочку», тож я займуся цим, перш ніж ми прогуляємося до лісу.
— Ах, — Гаррі поправив окуляри й подивився на неї, прихилившись до кухонного острівця. — Він сказав, що цього тижня впорається. Дай мені знати, якщо так і буде, добре? Це все, про що він говорив.
— Добре, — Герміона кинула на найкращого друга тямовитий погляд, склавши руки. — Як справи з Мелфоєм?
Запитання змусило його зітхнути. Вона поняття не мала, чи було це його позитивною відповіддю, чи ні.
— Все не так страшно, якщо ти про це питаєш. Ми почали тренувати дві команди разом. Гестії відомо достатньо, щоб прикрити нас. Мелфой знайшов приміщення для тренувань і наклав на нього стільки захисних чар, що Мерліне допоможи… Все йде досить добре. Мелфой… — Гаррі насупився. — На понеділок у нас запланована зустріч з іще однією командою.
— Тоді до чого ці зітхання?
— Тому, що це Мелфой.
Твердження Гаррі було зрозумілим.
— Він бентежить.
— Такий він вже є.
Гаррі на мить замовк.
— Скажу, що він був набагато терпимішим, аніж зазвичай. Крім того, він не такий вже й жахливий учитель. Проте чомусь у мене досі є бажання проклясти його — неодноразово.
— Природна реакція, — Герміона поплескала його по плечу з удаваним співчуттям. — Ну, ну.
Лагодити мости було нелегко. Це займе час і свідомі зусилля від обох. Герміона поняття не мала, чи продовжать вони після усунення загрози смертежерів.
— Хай там що, я просто рада, що змогла допомогти, — вона обережно торкнулася теми, яка її цікавила. — Яким був Мелфой останній… скажімо, тиждень чи близько того?
— З ним щось не так, та я точно не можу сказати, — він подивився на неї. — А чому ти питаєш?
— Просто так.
Гаррі не здавався переконаним.
Замість того, щоб відступити, вона трохи колупнула тему. Може не трохи; це вже ставало підозрілим.
— Вночі він був у Вельсі?
Брова Гаррі підскочила аж до волосся.
— Це він тобі сказав?
— Так.
Погляд Гаррі був неабияк допитливим, але він не був Тео — і тим паче Мелфоєм, — тож вона відповіла на це спокійним виразом, поки він не знизав плечима.
— Він зголосився вирушити туди. Оперативна група… — Гаррі зітхнув і потер рукою обличчя. — Мелфой намагається зібрати все до купи, перш ніж когось уб’ють. Він вважає, що неподалік є криївка, і, виходячи з кількості смертежерів низького рівня підготовки, яких вони спіймали за останні пару днів, я думаю, що він має рацію. Ми мали доповісти Чарверсуду, але всі брифінги безпеки були призупинені, оскільки Тиберій обходить кожен відділ і розпитує людей про опозиційний рух.
— Уже придумали назву?
— Я поняття не маю. Очевидно, мені заборонено щось знати.
— Тоді звідки ти знаєш про це?
Гаррі посміхнувся, і вони обидвоє засміялися, але ненадовго. Коли її найкращий друг провів пальцями крізь скуйовджене волосся, вона зрозуміла, що він намагається підійти до теми, в якій не впевнений, і кинула на нього погляд, який казав, що він може запитати.
— Того дня в моєму кабінеті…
— Що саме?
— Напевно, він тоді найбільше говорив відтоді, як ми спіймали Руквуда. Зазвичай все відбувається односторонньо. Він ненавидить мої ідеї, хоча сам не обґрунтовує власних пропозицій. Це щось типу чистокровного та спеціаліста із захисних чар разом узяті? Якби він пояснив свою позицію, я б зрозумів. Міг навіть погодитися!
Їхнє спілкування було величезною проблемою, здебільшого пов’язаною з їхніми фундаментальними відмінностями — не кажучи вже про їхню історію.
— Не виправдовуватиму його, але чого ти очікував? Хіба ти не почав сваритися з ним ще у перший же тиждень співпраці?
Гаррі видавався трохи присоромленим.
— Добре, так… але…
— Таке буває, — Герміона знизала плечима. — Це не твоє найкраще рішення, та й Мелфой не став ще нестерпнішим придурком опісля. Назвемо це нічиєю. Почни все спочатку. Варто залишити це в минулому, якщо ти справді хочеш, щоб ця співпраця була успішною. Я знаю, що ви обидва хочете позбутися смертежерів. І я теж. Вони вже надто близько, щоб не хвилюватися, особливо за дітей.
— А погрози, які ти отримуєш, тебе не хвилюють? Тео розповів мені про ще дві спроби порушити захисні чари.
Звичайно, Тео розповів.
— Той факт, що ви обговорюєте мене за спиною, обтяжує.
— Якщо тобі потрібні подробиці, це трапляється... — Герміона штовхнула його в руку, від чого він лише розсміявся. — Не поводься так, ніби не використовуєш Делоріс, щоб пильнувати за мною.
— Справа не в цьому.
— Саме в цьому. Так само як і погрози щодо моїх дітей, вони занадто близькі до тебе…
— Я можу захистити себе. Джеймс, Ал і Лілі — не можуть. Мелфой, либонь, має подібні думки про свою сім’ю, тому й приділяє таку увагу безпеці.
— Твоя правда.
— Ви обоє на одному боці й маєте спільного ворога, — Герміона стала поруч із ним. — Я не кажу, що тобі варто дружити з Драко Мелфоєм, але у вас є більше спільного для миру, ніж війни. Я не знаю, наскільки Мелфой має проблеми зі смертежерами, чи що сталося, коли вони були у Франції, але точно ясно, що це була неприємна справа. І я знаю все, що стосується Молі та дітей… це було важко для всіх. Якщо Мелфой настільки параноїк, що працює задарма, аби зробити хоч щось, то я просто…
— Тобі справді слід було обійняти посаду зв’язкового, перш ніж вони запропонували її Мелфою, — Гаррі кинув на неї косий погляд. — Полегшило б життя.
Герміона штурхнула його плечем.
— Ти просто волієш працювати зі мною, ніж з Мелфоєм. Зізнайся.
— Це правда, але ти б теж впоралася з його роботою. Ти здатна розглянути суперечку з обох сторін.
— Можливо, але я не завжди маю слушність чи правильну відповідь. У мене є своя точка зору, своє сприйняття, і воно неідеальне. Я думаю, що це добре, що я не працюю з тобою.
— Навіть так? — Гаррі підняв брови над оправою окулярів.
— Саме так. Ми пройшли через стільки всього, що погоджуємося з більшістю речей. Навіть коли ми цього не робимо, нам вдається знайти спільну мову. Мелфой — це інше бачення, Гаррі, і він для тебе — своєрідний виклик.
Для них обох.
— Виклик? — його пирхання було почасти роздратуванням і скептичною розвагою. — Це мало сказано.
— Можливо і так, але Тео сказав щось, що змусило мене задуматися. Працюючи з його матір’ю — і, відповідно, з ним, — іноді нам доводиться розв'язувати проблеми, щоб рости як люди. Це єдиний спосіб, яким ми навчимося, і єдиний спосіб, яким ти зможеш довести, що здатний бути лідером для тих, хто в тобі сумнівається.
Поки Гаррі розмірковував, вони мовчали. Вона прислухалася до Ала, який мав звичку бавитися в раковині, коли мав мити руки. Вона дала б йому ще хвилину.
— Твоя правда, — він глибоко зітхнув. — Щось порадиш щодо ситуації з Мелфоєм?
— Я поняття не маю, як його зрозуміти… — побачивши здивований вираз обличчя найкращого друга, вона підняла руку. — Ні, серйозно. Мелфою не подобається бути відвертим із будь-чим. Тобі доводилося стежити за ним у Гоґвортсі, щоб отримати інформацію. Чому ти думаєш, що він хоч чимось поступився, бо виріс? Зараз ми знаємо про нього менше, ніж тоді.
Гаррі не було соромно за всі свої минулі дії, лише за деякі. У нього були свої причини — правильні чи неправильні. Але потім він звернув на неї свої допитливі зелені очі, не намагаючись приховати постійний скептицизм.
— Справді? Здавалося, ти затримала його в моєму кабінеті. Він насправді слухав тебе, а не називав ідіоткою.
Вона пирхнула й закотила очі.
— З тієї дещиці, що він знає про мене, навіть Мелфой не міг би добросовісно назвати мене ідіоткою. У будь-якому масштабі.
Він відкинув голову назад і засміявся. Герміона не могла не посміхнутися.
— Це правда, — крива посмішка Гаррі нагадала їй про Албуса. — Я думаю, що він намагається розгадати тебе, тому й спантеличений.
Спалах незнайомого тепла пронизав її вени, але швидке потирання шиї було її єдиною зовнішньою реакцією.
— Ти так думаєш?
— Так, він стежить за тобою, — Гаррі глянув на годинник, коли вони обоє почули кроки Ала, які ставали все гучнішими.
— Мелфой спостережливий.
— Так, але він ніби чекає, що ти скажеш щось неправдиве або те, що він може заперечити. У будь-якому випадку, мені варто повернутися. Я залишив сніданок на Джіні. Джеймс і Лілі сперечалися, кому має дістатися останній сік.
Це означало, що Джіні збиралася обламати дитячі сподівання і випити все самій.
Прямо в них на очах.
Таке собі мистецтво компромісу.
Гаррі, ймовірно, повернеться додому, побачивши там засмучених дітей та щасливу дружину, задоволену скоєним.
— Хтось із нас забере його пізніше.
— Можете не поспішати, — Герміона помахала йому рукою, коли Ал з’явився, тримаючись за поруччя.
Його майка промокла.
Герміона посміхнулася сама собі, підійшовши до холодильника, щоб дістати яйця, бекон і яблука, які Невіл привіз минулих вихідних. Зазирнувши в хлібницю, вона вибрала хліб, який спекла минулого ранку.
Висушивши магією одяг сина, Гаррі став на коліна й обійняв Ала, який, на відміну від Джеймса, ніколи не цурався близькості. Його посмішка стала ще ширшою, коли тато поцілував його в чоло. Це було мило. Гаррі жодного разу не вагався виявляти Албусу — чи будь-кому з дітей — прихильність, якої не мав у дитинстві.
— Розважтеся сьогодні.
— Так і буде, тату!
Албус вже був поруч із нею, перш ніж Гаррі встиг зникнути у полум’ї каміна. Табурет уже стояв біля шафок, щоб хлопчик міг дотягнутися до кухонної поверхні та допомогти розбити яйця.
— Пам’ятаєш, як я тобі показувала? — Герміона поставила миску перед ним і покликала виделку.
— Я зможу.
Звичайно, так. Вона не сумнівалася в цьому.
Крім страхів і настороженості щодо незнайомців, Ал мав незалежність, яку успадкував від тата, разом зі здоровою дозою впертості від обох батьків. Коли Герміона простягнула йому яйце, вона стояла позаду нього, не вказуючи, а спостерігаючи, як він обережно постукує ним по краю стільниці, як вона вчила. Потім він розкрив половинки над мискою. Трохи важкувато, бо їй довелося забрати кілька шкаралупок, які відкололися і впали в миску, але загалом це була добре виконана робота.
Герміона раділа з ним, дозволивши йому розбити друге яйце.
І третє.
Уже невдовзі вони з Албусом снідали за столом у теплиці, насолоджуючись промінням ранкового сонця. Хлопчик, як і завжди, вмостився на колінах у своєму кріслі, щоб легше дотягуватися до тарілки. Він користувався виделкою, але лише формально, адже все варення злизував з пальців, чим і створював безлад на своєму обличчі.
Між жуванням — а іноді й під час — він базікав про всі важливі події, які трапилися на тижні.
Абсолютно всі прожиті миті.
Герміона слухала, продовжуючи їсти, та посміхалася, коли він розповідав їй про щось хороше, ставила запитання, від яких усе його обличчя світилося, і переконалася, що виглядала зацікавленою, хоча й гадки не мала, що він говорив під час тих частин, коли через надто велику кількість енергії белькотів з неймовірною швидкістю.
— Чи можу я сьогодні пограти з курчатами? — Албус допив яблучний сік, облизавши губи. Його щоки були липкими, але вона вирішила не турбувати його цим. Поки що.
— Ну, що ж, тобі пощастило.
Його очі розширилися від ледве прихованого хвилювання.
— Я маю прибрати в курнику, тож тобі потрібно буде їх погодувати, поки я працюватиму, добре?
— Гаразд.
— Після того, як ми закінчимо, можемо прополоти сад і полити рослини в теплиці. Як це звучить?
— Весело!
— Отже, коли ти доїси, то помиєш обличчя та руки, тоді ми зможемо почати, гаразд?
— Добре!
Герміона встала, взявши тарілку й чашку.
— Не забудь принести свій посуд, коли закінчиш.
— Не забуду! — Ал всміхнувся, продовжуючи доїдати. Він упустив шматок яйця собі на майку, проте підняв його і з’їв.
От же ж хлопчисько.
Герміона похитала головою та усміхнулася, побачивши, як він злизує варення зі своїх тостів, та не їсть їх, вона востаннє глянула на нього, перш ніж залишити із задоволенням доїдати сніданок.
Це тривало недовго.
Коли вона мила свою чашку, Ал увійшов до кухні, обережно балансуючи, щоб посуд не випав з його рук.
Вона пішла допомогти, але він наполягав, що може зробити це сам. Тож вона дозволила йому, переставивши маленький табурет навпроти раковини, щоб він міг сам все помити. Вона змусила його вимити руки, а сама змочила свіжий кухонний рушник теплою водою, щоб витерти йому обличчя. Очікувано, Ал бурчав і скаржився, але змирився, коли вона сказала йому, що жуки з’їдять його, якщо він вийде на вулицю замурзаним у липкому пахучому варенні.
Герміона стиснула долоні, хихикнувши, коли він зробив те саме.
— Чим займемося спочатку!
Албус підняв руки.
— Курчатками!
Герміона ніколи не збиралася розводити курей, але маґлівський фермер, який живе по сусідству, продавав курчат, тож вона не могла відмовитися від ідеї свіжих яєць щодня.
Тут же ж нема нічого складного?
Відомі останні слова.
Для найяскравішої відьми свого часу вирощування курчат було важчою справою, ніж вона очікувала. Герміона вже встигла допустити кілька помилок, але коли вони стали досить великими наприкінці лютого, Невіл побудував для них спеціальну зону для пасовища (за межами саду), обладнану власним курником.
Найбільше за всіх цьому раділа Пенсі, яка погрожувала розірвати їхню дружбу через те, що Герміона цілий місяць тримала курчат у своїй ванній під зігрівальними чарами, поки ті росли.
Вони захистили курник від холоду, несприятливих опадів та хижаків, і три курки добре почувалися в таких умовах. Кожен із дітей Гаррі назвав по одному курчаті — Зазу, Яґо та Рожевчик (на честь улюбленого слова та кольору Лілі). Ал щоразу питав, коли з'являться нові курчатка, з якими він зможе погратися.
Відповідь? Якщо тільки вона не подбає про це. Принаймні, не зараз.
Герміона прибрала маленький курник і позбулася всього сміття, встеливши підлогу старими випусками «Віщуна» та сіном і помахом чарівної палички наповнивши поїлочки водою та кормом. Тим часом Ал годував курчат, яких вона йому дала, грався з ними, розмовляв з ними про все, що спадало на думку, і ходив по їхній огородженій території, ведучи їх за собою.
Видовище було чарівним, особливо коли він сів, і всі троє почали змагатися за його увагу.
Він любив їх усіх, маючи шалено щасливий вигляд.
Незабаром Албус їм набрид, і вони пішли дзьобати корм, та на той час її завдання було виконаним.
— Тобі було весело? — запитала Герміона, коли він підбіг до неї біля воріт.
Хлопчик кивнув із дурною посмішкою, побігши за нею з загону.
— Вони такі великі!
Герміона провела його назад у сад і допомогла надіти рукавички, перш ніж взятися за свої. Надворі було гарно, ідеальний день, щоб вийти на вулицю, крім того, Ал любив свіже повітря. Так само, як і висмикувати бур'ян.
— Наступного разу, — сказала йому Герміона, поки вони працювали, — вони будуть трохи більшими.
Ал ахнув.
— Більшими за мене?
— Ні, такого ніколи не буде.
Помітивши полегшення на його обличчі, вона постукала пальцем по його носі, від чого він захихотів, перш ніж знову зосередився на висмикуванні бур’янів.
Його маленькі руки в поєднанні з м’якшою землею від дощу дали йому все, що потрібно для успіху. Коли він підняв бур’ян, щоб показати їй, що коріння все ще неушкоджене, його почервоніле обличчя сяяло гордістю.
Вона посміхнулася разом із ним.
— Добре, Але!
Використовуючи свої руки та трохи магії, вони працювали майже дві години, щоб виконати завдання. Або вона працювала. Зрештою, Ал повернувся до курчат, щоб побігати з ними, а потім плюхнувся на чарівний гамак і задрімав на вітрі.
Коли він прокинувся, було вже за полудень, тож хлопчик був готовий обідати. Але спершу він хотів перевірити, чи фрукти в теплиці достатньо дозріли, щоб їх можна було їсти.
На його розчарування, вони ще ні.
Герміона зробила бутерброди, нарізала фрукти та спакувала чипси в кошик для пікніка, а потім взяла плед, протисонцеві окуляри для них обох і дозволила Алу нести книжки, які той хотів прочитати. Він вибрав місце посеред пасовища, щоб вони були під прямим сонячним промінням. Разом вони розстелили різноколірний плед й сіли, підібгавши ноги, щоб поїсти. Ал теревенив між кожним жуванням — йому ніколи не вдавалося багато говорити в компанії значно голоснішого Джеймса чи маленької Лілі.
Тут Ал мав можливість висловити свою думку.
Герміона насолоджувалася теплом сонця, слухаючи його.
Невдовзі після того, як вони пообідали, вона витягнулася на пледі з піднятою книжкою, щоб сонце не засліпило очі, попри темні окуляри. Ал пригорнувся до неї калачиком і поклав голову на згин її руки, поки вона читала йому його улюблену книжку, ніби вже всоте.
«Де живуть дикі істоти».
— І дикі істоти заревіли своїм жахливим ревом, і скреготали своїми жахливими зубами, і закочували свої жахливі очі, і показували свої жахливі пазурі.
Наче ніколи раніше цього не чув, Ал ахнув і замружився.
— Ти хочеш, щоб я зупинилася? — Герміона знала відповідь.
Маленький хлопчик розплющив очі, щоб перегорнути сторінку.
— Ні.
З легенькою посмішкою вона продовжувала, доки не дочитала, і він не сплеснув своїми маленькими долонями. Вона сіла, лише щоб взяти другу книжку й покласти першу поруч із собою. Другим вибором Ала була «Ляклива білочка» — книжка, яку вона придбала для нього.
— Я ніколи не покидаю свого горіхового дерева. Там надто небезпечно. Я можу натрапити на мікроби, отруйний плющ або акул. Якщо трапиться небезпека, я буду готова, адже у мене є антибактеріальне мило, пластирі та парашут.
Албус, як завжди, захихотів, і Герміона нагадала собі прочитати йому другу частину серії, щоб нормалізувати його страхи та допомогти подолати їх один за іншим.
Починаючи з першого.
Його найбільшого.
Лісу.
Він, мабуть, збирався із силами, поки вона читала. Щойно Герміона закінчила, Ал підвівся.
— А тепер ми можемо прогулятися?
— Звичайно, любий.
Вони залишили свої речі біля пледа й пішли до узлісся за вітерцем, який куйовдив їм волосся, неприборкане, як завжди. Ал мовчав, просунувши свою маленьку руку в її, рішуче стиснувши рот.
Ці прогулянки були його ініціативою. Виклик самому собі. Її захисні чари сягали аж до дерев. Джеймс постійно ходив у ліс із Гаррі; Лілі теж. Албус хотів бути досить сміливим, щоб приєднатися до них.
Тож вони підходили все ближче й ближче до місця його страхів.
За протисонцевими окулярами Герміона спостерігала за ним, читаючи тонкі підказки, які він давав, і відзначаючи кожну віху, яку вони зробили. Перша частина завжди була найлегшою, і він усміхнувся їй, перш ніж побігти вперед.
До моменту, коли він починав трохи нервувати.
Тоді він зупинявся і чекав.
Тягнувся до її руки.
Невдовзі він відпустив її руку, щоб взяти позначку, де вони востаннє зупинилися, і тримав її, коли ліс насувався ближче. Ал тепер повільно йшов, відстаючи. Герміона пригальмувала разом із ним.
— Усе гаразд, Але. Ми можемо зупинитися.
— Я в порядку.
Вона почула тремтіння в його голосі. І все ж вони продовжували, пройшовши понад сто кроків повз останнє позначене місце, перш ніж хлопчик нарешті стиснув її руку й зупинився. Він дивився на високі дерева. Вони були так близько, що вона чула звуки лісу. Ал встромив маленький прапор «Гармат», який вони використовували, як ту саму позначку, у м’яку землю, як нагадування про те, як далеко вони зайшли. Герміона вибухала від гордості за його нову віху, але сьогодні він здавався сумнішим, аніж зазвичай.
І вона здогадувалася чому.
Розчарування.
— Гайда, сядьмо, — Герміона обережно потягнула його вниз.
Вони обоє сиділи прямо там, на тій самій стежці, що й кожної суботи. Ал сидів обличчям до неї, з повними очима сліз. Вона вже довго його таким не бачила. Розчарування. Герміона підняла пальцем його підборіддя, великим пальцем потерла розчервонілу щоку й витерла сльозу, що скотилася з-під протисонцевих окулярів.
— Ти чудово впорався, Албусе, — коли він сумно знизав плечима, а сльози розчарування потекли дужче, вона зняла його окуляри й зачепила їх йому за майку. Його губи тремтіли, коли він намагався стриматися. — Ти ж знаєш, що я вважаю тебе сміливим, правда?
Надуте обличчя Ала чарівно зморщилося.
— Але я боюся, і Джеймс каже, що я дитина і...
— Ти боїшся, але все одно йдеш зі мною. Це робить тебе сміливим.
Його очі розширилися від дитячого подиву.
— Робить?
— Так! — Герміона поплескала себе по колінах, прикликаючи його сісти на них. Він вже був майже дорослим. Колись він виросте і буде завеликим для таких моментів, на мить Герміоні стало від цього сумно. Ностальгія. Вона загорнула його в заспокійливі обійми, і його маленькі руки обхопили її. — Ти сміливий, тому що тобі страшно, але ти продовжуєш. Ти ніколи не здаєшся.
Саме це вона найбільше любила в Алі: його рішучість.
Він дуже нагадував їй свого батька.
— Мій тато каже, ніколи не здаватися, і я не буду.
Ні, він не буде. Герміона була в цьому впевненіша, ніж у більшості речей.
Вона мовчки обіймала його, гладила по волоссю, поки він переживав свої емоції через те, що не встиг. Коли Ал почав ворушитися, вона запитала:
— Коли ми прийдемо туди, що ти захочеш зробити в першу чергу?
— Лазити по деревах! — це була та сама відповідь, яку він давав щоразу, і звучала вона куди краще, ніж раніше.
— Ось що ми зробимо. Твій тато й Невіл побудують для тебе, Джеймса й Лілі найкращий у світі будиночок на дереві. Я принесу вам бутерброди й сік, поки ви троє гратиметеся.
— Але що, якщо це не Джеймс чи Лілі?
Герміона спохмурніла.
— З ким би ти ще погрався у своєму будиночку на дереві?
Албус довго метикував над цим.
— Я не знаю… з другом?
Залишок дня пролетів надто швидко. Герміона насолоджувалася кожною секундою енергії, яку Албус приносив до її дому. Його присутність тримала її зосередженою; це стримувало тривожні думки про іншого хлопчика.
Досі.
Вона продовжувала ранкове читання біля струмка перед будинком, дивлячись, як він грається та хлюпається у спокійній воді, що сягала колін джинсів, які вона засукала, намагаючись зберегти їх сухими. Він був менше зайнятий збиранням каміння, більше зацікавлений у спробах зловити маленьку рибку, яка оминала його за будь-яку ціну.
Але, на превеликий жах Герміони, Албус зловив маленьку жабу і приніс її до будинку.
А потім загубив її.
Знадобилося десять хвилин паніки, перш ніж Герміона знайшла її, і вони разом відправили її додому на природу.
— До побачення, містере Жаба, — Ал захоплено махав рукою, коли жабеня стрибнуло до краю води.
Невіл би цьому втішився.
Герміона перевірила, як добре він запам'ятав назви рослин, яким вона навчила його під час останньої гостини, і додала кілька нових. Ал був розумним і, головне, мотивованим до навчання. Вони працювали над читанням, додаванням і відніманням, а також над шкільними завданнями, з якими йому було важко. Вона навіть підійшла до найважчого в школі.
— Я нікому не подобаюся, — зізнався Албус, знизавши плечима. Його очі сяяли невиплаканими слізьми, коли він притискався до неї на дивані. — Я стараюся.
— Ти мені подобаєшся, і… — Герміона замовкла з усмішкою, яка відтінила смуток, захоплена свіжими думками про Скорпіуса. — Я знаю ще одного хлопчика, якому ти теж сподобаєшся.
Це привернуло його увагу.
— Справді? Друг?
— Можливо, — Герміона трохи міцніше обхопила Албуса й притулила щоку до його скуйовдженого каштанового волосся. — Ти хочеш дізнатися про нього?
— Так.
Герміона постукала пальцем по підборіддю.
— Гм, йому п’ять, як і тобі, — обличчя Ала розпливлося в посмішці, коли вона намагалася пригадати деякі дрібниці про Скорпіуса. Щоправда, вона його погано знала. — Він любить книжки.
— Я теж люблю книжки!
Скуйовдивши його волосся, Герміона тихо всміхнулася.
— Так, любий. Але він мовчить. Він не розмовляє.
— А чому?
— Не знаю, — це була чесна відповідь, якщо не повна. Ал залишався в задумі на кілька секунд довше, ніж очікувалося. Тоді він кивнув, наче щось вирішив. — Що таке?
— Я можу бути його другом?
— Так? Що ти знаєш про дружбу?
— Треба бути добрим і вміти ділитися… і чи можемо ми зараз почати рахувати?
Герміона засміялася різкій зміні теми.
— Звичайно, але чому так раптово?
Албус зарум'янів.
— Я хочу зробити це правильно, щоб я міг показати своєму новому другові.
Були моменти, коли вона відчувала святобливість перед Албусом Поттером. Її вражало, як хтось може висміювати когось такого доброго. Діти іноді були жорстокими, але не Ал. Тож Герміона порахувала з ним до двадцяти французькою та німецькою — те, чого він навчився в дитсадку, який ненавидів, — і навіть дозволила йому вибрати фільм для перегляду.
Не те щоб це мало значення. Ал заснув перед першими титрами, стомившись за день.
Гаррі повернувся за ним, коли Герміона закінчила готувати йому ласощі на завтра. Його улюблене: лимонний пиріг з полуницею. Вона заробила достатньо, щоб він зміг поділитися з Джеймсом і Лілі, бо була впевнена, що для нього буде забагато.
— Як він? — спитав Гаррі, пройшовши повз сина. Телевізор у кутку кімнати біля каміна був вимкнений. Ал усе ще лежав під ковдрою, якою вона накрила його раніше.
— Як завжди, чудово. Сьогодні ми пройшли далі.
— Справді? — горда посмішка Гаррі дуже нагадала їй Албуса.
Вона кивнула й простягла йому контейнер з пирогом.
— Так, трохи більше ніж на сто кроків. Це найбільша відстань, яку він пройшов відтоді, як почав, але він розчарований, — Герміона замовкла. — Мені треба з тобою про дещо поговорити, — це змусило Гаррі посерйознішати. — Не про Ала, він чудовий, але… я думаю, що я маю розв'язання вашої проблеми щодо соціалізації.
— Так?
— Тобі це не сподобається, — Герміона глянула на сплячого хлопчика. — Але я думаю, що йому потрібен менший простір, щоб потоваришувати з кимось. Сам на сам. Це може підвищити його впевненість. У мене є пропозиція.
Тоді вона посміхнулася.
— Герміоно, востаннє, коли ти мала такий вигляд, я опинився на спині у дракона-альбіноса.
— Але ж ти не помер?
Гаррі здригнувся.
— Тобто, технічно… — він обвів поглядом кімнату, не звертаючи уваги на заслужений погляд. Нарешті його мовчазна згода прозвучала у формі зітхання. — Добре, хто це?
— Син Мелфоя — його ровесник.
Його реакція була комічно драматичною.
— Тому ти спекла пиріг? Джіні сказала, що ти спекла сумний пиріг, коли я взяв Ала до планетарію.
— Частково, він не зовсім сумний, а з чорницею. Це улюблений смак Лілі. Я вже знаю, що ти збираєшся сказати, але ти б вислухав мої аргументи. Я думаю, це була б гарна ідея.
Він тричі провів рукою по волоссю, а потім захрипів.
— Слухай, Дін уже каже, що він сильно відрізняється від Мелфоя, і це добре. Гаразд, я не збираюся відмовляти, тому що його тато — придурок, який вирішив бути стерпним протягом останнього тижня. Але чи ти навсправжки думаєш, що хтось із нас переживе знайомство наших дітей? А тим пак планування цієї зустрічі?
Ні, але вона б віддала б всі свої ґалеони, щоб стати свідком цієї розмови.
Герміона заледве стримала потіху від цієї картини.
— Ал уже схвильований.
Гаррі здавався ще більш напруженим.
— О, Мерліне! Я приречений.
— Ти драматизуєш. Я можу все влаштувати?
Погляд, який він кинув на неї, був у кращому випадку стриманим.
— Я не обіцяю, що все пройде швидко, але я обговорю це з Джін, а тоді, мабуть, звернуся до Мелфоя, — він мав такий вигляд, ніби волів би радше випити магми з ядра Землі. — Якщо це станеться, тобі доведеться залишитися.
Герміона тільки засміялася.
— Не погрожуй мені приємним дозвіллям.
Коли Герміона вийшла з каміна, була лише дев’ята.
Надто пізно, щоб вважатися вечором, але зарано, щоб називатися ніччю; дивний, безіменний час між ними.
Дім Мелфоїв був таким же, як завжди.
Холодним. Порожнім. Тихим.
Позбавленим характеру та ідентичності.
Це був не дім. Просто цегла та дерево, скріплені цвяхами та тиньком — гарно вмебльоване житло, хоча й необжите.
Правду було легше ігнорувати рано вранці. Простіше не дивитися на відсутність індивідуальності на користь того, щоб поставити чайник і готувати їжу, коли Мелфой відвертає увагу, сидячи в окулярах. Ще легше було ігнорувати голі стіни, коли Нарциса скаржилася на кожну страву, одночасно насолоджуючись їжею, навіть у моменти роздратування, коли вона була різкою, витріщаючись в одну точку. Ще легше було ігнорувати будинок, який був надто стерильним, коли Скорпіус чекав, доки вона посуне його склянку справа наліво, і спостерігав за нею, поки вона не помахає рукою на прощання, наче це щось для нього означало.
Це почало означати для неї більше.
У ті моменти тут було життя.
Надія.
Вона ніколи не бачила цього в моменті, надто захоплена аналізом і діями, але навіть у темряві можна було знайти надію. Їй просто потрібно було її шукати. І продовжувати знаходити її щодня, під час кожної взаємодії. Це стосувалося і її власного життя та труднощів, а тепер і Мелфоїв. Вона виявила нитки надії в найдивніших місцях, які тягнулися до неї. Це вдихнуло нове життя в її душу і зміцнило їй кістки.
Але також їй було що сказати про надію на зцілення. Це полегшувало дні для Герміони, яка потребувала кожної його крихітної частинки. Без надії не було рішучості. Без рішучості не було нічого. А відсутність чогось ускладнить її роботу.
Ніщо не дало б Нарцисі натхнення для боротьби для досягнення її цілей.
Як би Герміона не погоджувалася з деякими з них.
Вона наполягала.
Герміона зітхнула в порожню кімнату.
Сьогодні вночі вона була дуже холодною та самотньою.
Достатньо, щоб підштовхнути Герміону в напрямку кімнати Нарциси.
Незадовго до того, як вона постукала, її увагу привернув промінь світла в коридорі.
Кабінет Мелфоя.
Світло означало, що двері прочинені.
Він був удома. Дивно.
Герміона збиралась проігнорувати це та його. Вона планувала постукати у двері Нарциси, щоб Кітінг пустила її в кімнату.
Але, як це часто траплялося, цікавість взяла над нею гору.
Легкими, обережними кроками, вона рушила туди, стежачи, щоб не оголосити про свою присутність звуком скрипучої мостини.
Дивне відчуття супроводжувало її, аж з кожним кроком униз до тьмяно освітленої зали, тримало все ближче до глухої стіни. Її розум почав обертатися в очікуванні того, що вона може побачити, доки в голові відтворювалися десятки сценаріїв.
Мелфой в окулярах працює. Або читає. Або хмуриться, коли готується зачинити двері перед її носом. Може, він заговорить. Або почне суперечку. Або навіть не підійме погляду, коли згинатиме пальці, щоб зачинити двері заклинанням.
Усі варіанти були можливими.
Зрештою реальність виявилася не такою, як вона очікувала.
Те, з чим вона зіштовхнулася, було приголомшливо нормальним, але це видовище зруйнувало всі її припущення щодо нього.
Мелфой стояв біля крісла перед своїм столом навпроти дверей, підперши підборіддя рукою. Його смарагдовий перстень з печаткою виділявся серед чорного одягу. Його обличчя було похмурим, але не сердитим, а невпевненим. Це змусило Герміону задуматися. Вона звикла бачити холодне роздратування й захисну позицію в поєднанні з упевненістю та невпізнаною частиною його, яка викликала у Герміони бажання дати йому ляпаса.
Але цей пустий вираз сумніву? Нерішучість? Страх?
Це було щось нове.
Мелфой мав такий вигляд, наче намагався вивчати арифмантику без жодного пергаменту, що було неможливим. І коли Герміона підійшла ближче, то нарешті побачила, що — ні, хто — став причиною цього виразу.
Скорпіус.
Одягнений у темно-синю піжаму зі золотими сничами, він заснув у великому кріслі, притиснувши коліна до грудей і розкривши знайомий словник, безладно притиснутий до подушки, зі зморщеними сторінками.
Герміона мовчки дивилася на його босі ноги, помітивши, що одна підсунута під іншу. Ймовірно, він змерз. Його маленька голівка була нахилена до подушки, волосся скуйовджене, а великий палець затиснутий у роті. Він спокійно спав у найнезручнішій позі.
Герміона посміхнулася.
Діти мали звичку засинати де завгодно.
Чи залишить Мелфой його там?
Він повільно та обережно витягнув словник з рук сина, завмерши, коли Скорпіус поворухнувся та обійняв себе другою рукою. За декілька секунд хлопчик знову заспокоївся. Але потім знову завовтузився. Здавалося, Мелфой прораховував кожен рух, перш ніж його зробити.
Він тихенько закрив книжку й безшумно поклав її на стіл.
Покінчивши з цим, він поправив окуляри й повернувся до того стану, в якому його застала Герміона.
Рука на підборідді, рот стиснутий, брови насуплені. Він зосередився на Скорпіусові, так само як і на своїх кросвордах.
Потім він перемістився. Тільки тепер, коли книжка зникла, він не був настільки впевненим і, здавалося, не мав чіткого плану. Герміона спостерігала, як він потягнувся, зупинився, знову нахилився до Скорпіуса, а потім похитнувся. Це було схоже на танець споглядання, невпевненості, коли Мелфой не ризикував наближатися занадто близько, але й не наважувався відходити надто далеко.
Усвідомлення того, що він намагався зробити, так раптово осяяло Герміону, що вона відчула себе дурною, бо досі не могла втямити цього. Мелфой намагався скласти план, обчислити та розв'язати проблему.
Його єдину проблему.
Як він міг підняти Скорпіуса, не розбудивши?
Це було кумедно... буденно. Дивно. До біса… людяно.
Герміона закусила губу, намагаючись усунути безліч реакцій, які змішалися воєдино, розчинилися в приголомшеній веселості, а потім зникли. Навколо нього була стіна, яка не пускала нікого — товста стіна, збудована та зміцнена роками відданості обов'язку. Побачити, як він незграбно намагається зрозуміти, як підняти Скорпіуса, було схоже на вторгнення в приватне життя, крок за іншу межу.
Вона наблизилася до бурі Мелфоїв, а потім кинулася в її епіцентр.
Не найстратегічніший чи наймудріший крок.
Замість того, щоб чекати, поки він її помітить, вона залишила Мелфоя на розсуд долі. Проте не рухалася, принаймні не настільки швидко, щоб не почути його зітхання перед тим, як нагнутися до крісла. Він нерішуче змахнув скуйовджений світлий чубчик зі Скорпіусового чола одним помахом, який не виконав своєї місії.
Це не мало змусити її пульс пришвидшитися. Але змусило.
Мелфой був його батьком, тому це було нормальним. Але бачити таке… Це було інакше.
Крім усміхненої фотографії на його столі, вона ніколи не бачила його м'якшої сторони; вона сумнівалася, що багато хто бачив. Знаряддям, здатним згладжувати його гострі краї, служила спляча дитина. Це було…
Герміона розслабила руки, не усвідомлюючи, наскільки напружилася й задерев’яніла, аж поки не відірвала очі, щоб зробити перші кроки до кімнати Нарциси. Вона провела рукою по волоссю та вдихнула. Тричі. Герміона постукала у двері, і Кітінг негайно їх відчинила.
— Добрий вечір.
Невдовзі після огляду та уточнень вона помітила, що переглядає нотатки, які вже зробила Кітінг, вловлюючи такі слова, як галюцинації та болі в ногах.
— Як вона сьогодні почувається?
— Заснула менше години тому після надмірного хвилювання, яке викликав Драко, — жінка похитала головою, нахилившись, щоб попліткувати, що означало, що їй було комфортно. — Мабуть, він відмовився від другого шлюбного побачення з відьмою, яка сподобалася Нарцисі. Він довів її до жахливого стану, тому що не хотів говорити, що йому в ній не подобається.
— Цікаво, — Герміона перенаправила думки в потрібне річище. — Як вона перенесла вечірнє зілля?
— Попри те, що вона не полюбляє цей смак, вона сприйняла його добре. Хочете побачити її показники за день? Вона здається здоровою, якраз на базовій лінії, де й має бути.
Кітінг повернулася, щоб взяти план догляду, створений Герміоною, але та зупинила її.
— Ні, у мене є головний пергамент у своєму кабінеті. Я прийшла лише перевірити, як усе проходить і як ви влаштувалися. Ночі не бувають легкими, — Герміона прокашлялася. — Я не могла не глянути на ваші нотатки. Галюцинації? У неї стався напад?
— О, — Кітінг зробила легкий жест, наче їй було важко пояснити. — Ні, нічого такого. Ми з Сакс погодили наш графік, тому що я краще вмію поводитися з нею, коли у неї галюцинації, які частіше трапляються вночі, згідно з вашими дослідженнями… а також з досвіду, — вона прочитала цю частину, і це було приємно знати. Втішно, тому що ночі були важкими для Нарциси — і для неї також.
— Це правда, так, але навіщо ви це записали?
— Я була поруч із Нарцисою досить довго, щоб знати, коли вона бачить щось, чого не має. Це не завжди трапляється в межах її нападів, які, як ви знаєте, дуже інтенсивні, — Герміона погодилася, втомлено кивнувши. — Зазвичай галюцинації не хвилюють її, але коли вона бачить щось тривожне, я стаю свідком драматичніших епізодів. Ви не знаєте, чи не тікала вона взагалі, поки мене не було?
— Вона весь час з охороною, коли виходить з дому. Вони мені нічого не доповідали.
— Добре, — Кітінг полегшено видихнула. — Нарциса тікала кілька разів за останній рік. Я не знаю, що стало причиною. Її неможливо знайти, але Драко завжди вдається.
Належним чином відзначено.
— Щодо її блукань, чинником може бути що завгодно, — навіть у маґлівської форми хвороби тяжкість і шляхи розвитку різнилися від людини до людини та все ще могли змінитися, коли вона встановила базову лінію, настільки Герміона могла знати з її розлогих читань. — Як ви можете зрозуміти, що в неї галюцинації?
— Вона переважно дивиться кудись убік. Ніби на когось, хто сидить поруч. Або принаймні я могла це зрозуміти, перш ніж вона збагнула, що я помічаю такі речі. Тепер вона приховує це значно краще.
— Навіщо їй це приховувати?
— Я думаю, що той, кого вона бачить, стає для неї розрадою.
Знайти розраду в галюцинаціях було неприємно.
— Ви також записали про неспокійний сон? Її вечірні зілля створені для боротьби з цим.
— Мали б, але я спостерігала за нею, коли вона спала незадовго до того, як ви прийшли, і помітила, що, хоча її показання свідчать, що вона входить у глибокий сон, вона підкидається й метається на ліжку. Я спостерігатиму за нею всю ніч і робитиму нотатки.
Її твердження було правильним. Показання могли представити дуже багато. Існував людський фактор догляду, який Герміона не могла робити сама день у день.
— Вам варто повернутися додому, міс Ґрейнджер, — Кітінг по-материнськи посміхнулася їй. — Ви не працюєте у вихідні, але трудитесь виснажливо протягом всього тижня: варите зілля, досліджуєте, стежите за її станом і готуєте їжу. Я знаю, що ви не звикли до допомоги, але наша робота — впоратися з тим, що відбувається. Ідіть і насолоджуйтесь рештою своїх вихідних. Наші щотижневі зустрічі відбуваються щопонеділка, так?
Герміона була трохи збентежена.
— Ага, так. Гаразд, дякую. Спокійної ночі.
— Вам також.
Не дивлячись на можливе протистояння із Сакс, вона була рада, що команда паліативної допомоги змінила її початкову думку з цього приводу. Лише місяць роботи показав їй, що справа Нарциси заплутана й постійно змінюється. Догляд за хворою передбачав не одну людину. Це потребувало такої командної роботи, якої Герміона ніколи не потребувала з іншими завданнями.
Можливо, зміна статус-кво не була б такою жахливою.
Вони вже дали іншу точку зору, більше інформації та свіжий погляд.
Коли Герміона зачинила за собою двері з тихим клацанням, її погляд автоматично звернувся туди, де світло вже вдруге привернуло її увагу.
Ні.
Це не її справа.
На сьогодні її робота тут закінчена. Вона збиралася додому, адже ще потрібно було підготуватися до завтрашнього варіння вовкозілля для пацієнтів Падми, але загалом її робота в Мелфоїв була виконаною. Герміона повторила це, крок за кроком віддаляючись від світла, яке вабило.
Герміона пройшла весь шлях до каміна, протягнула руку до порошку флу і була по вінця сповнена рішучості (хоч раз у своєму клятому житті) не бути такою до біса зацікавленою...
— Тебе сьогодні не мало тут бути, — сказав Мелфой позаду неї низьким голосом, схожим на далекий ґерґіт грому.
Вона не чула, як він наблизився, тож його раптова поява настільки налякала Герміону, що вона збила чашу з порошком з полиці. Одним швидким рухом вона обернулася, готова проговорити щось, щоб піти й...
Вогонь згас.
Наче за помахом чарівної палички.
Тому, що в його обіймах був Скорпіус, і він спав.
Час незграбно продовжував затягуватися, поки Герміона розглядала видовище, яке відкрилося перед нею.
Мелфой здавався напруженим. Одна рука лежала на спині сина, друга — під сідницями. Голова Скорпіуса лежала на вигині Мелфоєвої шиї, відвернувшись. Герміона не могла зрозуміти, чи видима напруга, що охопила Мелфоя, була пов’язана з тим, що Скорпіус був важким, чи з тим, що вона була поруч.
Може, і те, і те?
Тиша швидко втратила сенс.
― Я просто… ― вона обернулася, щоб полагодити розбиту чашу для порошку. Закінчивши, Герміона поставила її на місце і повільно повернулася до чоловіка, який все ще чекав. ― Я…
Скорпіус повернув голову, видихнувши слово, яке змінило весь хід подій, які сталися за ніч.
― Мамо.
Герміона б знову розбила чашу, якби не тримала її так міцно, тому що вона аж здригнулася від його тихого бурмотіння. Мелфой подивився на Скорпіуса, ще більше збентежений, ніж до того.
Вона майже не дихала, намагаючись відновити контроль над прискореним серцебиттям.
― Він щойно...
― Ні.
― Матусю.
У пустій кімнаті чітко було чувся її гучний вдих. Різкий удар болю відчувався ножем у животі. Вона ще більше напружилася, коли почула, як хлопчик болісно схлипував.
Та сліз не було.
Йому снився сон.
Герміона не могла стримувати біль. Зосереджуючись виключно на Скорпіусові, вона невиразно впізнала звук удару сумки та палички об підлогу, коли повільно й обережно наближалася до них.
Мелфой не поворухнувся. Не переставав дивитися на Скорпіуса. Не підіймав голови. Він був… десь.
Пуста оболонка. Частина фону в сцені перед нею.
Яка застигла на місці.
Ті прояви легкого забарвлення, які були на його обличчі, зникли під важкістю, що лягла на нього непід'ємним тягарем. Здавалося, що воно все більше тиснуло на нього, коли Скорпіус продовжував жалісно кликати маму, звиваючись і важко дихаючи, а Мелфой лише кліпав.
Він просто тримався, як міг.
Збентежений. Загублений. Виснажений.
Коли Герміона схопила його за руку, Мелфой нарешті хитнувся, щоб відлинути від її дотику. Це стало очевидним через його глибокий, уривчастий вдих, та якби він не був настільки вражений її присутністю, він би відступив. Увесь цей інцидент став би ще однією річчю, про яку вони не говорили.
Не те щоб Герміона могла б забути про це.
Мелфой спробував заговорити, але стогін Скорпіуса знову долинув до її серця.
Роблячи нерівний подих, вона зробила те, що вийшло природним.
Вона допомогла їм обом.
Заспокійливе шипіння, яке вона видала, змусило Мелфоя напружитися так сильно, що здавалося, наче його трясе. Герміона залишалася спокійною, невпевнено поклавши руку на біляву маківку Скорпіуса; його волосся було таким же м'яким, як і здавалося.
— З тобою все добре.
Він миттю замовк.
Помітивши здивування Мелфоя, підбадьорена успіхом, Герміона підійшла ближче, не звертаючи уваги на його погляд. Бажаючи продовжити, вона ніжно провела пальцями по волоссю хлопчика.
Слова, які говорила їй мама в дитинстві, повільно приходили до неї.
― Коли... коли день міняється ніччю, тримай свої турботи подалі від очей, ― Скорпіус неухильно продовжував втихомирюватися. ― Заплющуй свої оченята та засинай, бо все найкраще залишається з тобою.
Мелфой обережно поправив положення сина на руках, тоді як Герміона продовжувала стежити за його діями, зберігаючи контакт, гладячи біляве волосся та шепочучи, поки Скорпіус нарешті остаточно не затих.
Тиша, що запанувала, була більш ніж незручною та оглушливою, вона була нестерпною. Але Герміона дочекалася, перш ніж нерішуче відступити.
― Т-ти маєш віднести його в ліжко.
Не сперечаючись, Мелфой пішов, але його кроки не були такими тихими. Герміона не дивилася йому вслід. Не могла. Натомість вона взяла свою чарівну паличку та сумку, кинула їх на стілець і сіла на диван, відчуваючи емоційне виснаження.
Вона не пішла.
Час минав, поки вона чекала повернення Мелфоя.
П'ять хвилин перетворилися на п'ятнадцять.
До двадцяти Герміона вже була на ногах, готова знайти його, але Мелфой повернувся. Він здавався блідим і виснаженим; виснаженим настільки, що виглядав не лише фізично змученим, а й духовно, проте в його очах усе ще була та гострота, яка прямим текстом їй казала, що вона ходить тонкою кригою.
Та вона не хотіла бути обережною.
― Ми маємо поговорити.
Вони опинилися в його робітні, Герміона сиділа в тому самому кріслі, де ще кілька годин тому заснув Скорпіус. Тільки тепер вона опинилася, сидячи обличчям до Мелфоя, який зайняв місце за столом, не звертаючи уваги на те, що вона кидає в нього блискавиці поглядом.
Він залишався зосередженим на своєму завданні, зводячи сріблястими очима туди-сюди між записами на пергаменті та читанням, мабуть, найстарішої книжки, яку вона коли-небудь бачила — настільки старої, що йому доводилося делікатно перегортати сторінки, що він зробив лише раз за тридцять хвилин, поки вони тут сиділи. Як людина, яка глибоко поважає книги, Герміона цінувала його турботу, але як людина, яка підготувала запитання, склала список, класифікувала їх і готова була їх поставити...
Вона була не в тому настрої, щоб гратися в ігри.
Було пізно, і Герміона була виснажена як морально, так і фізично.
На жаль, це не означало, що вона розумово відпочивала, спостерігаючи за його роботою. Герміона озирнулася, дивлячись на те, чого не примітила під час свого першого візиту сюди.
Мітла, прикріплена до стіни. Футболка «Фалмутських Соколів» у рамці. Звісно, її увагу привернули й інші книги, але не ті, якими була заставлена стіна за його спиною. На його столі лежало вісім книжок, які здавались такими ж старими й запорошеними, як і саме письмо. Обкладинки зі шкіри тварин були настільки вицвілими, що вона ледь могла прочитати назви.
Вона вже кілька разів намагалася прочитати сторінки, які він, здавалося, переписував — ні, перекладав, — але Герміона не мала достатнього досвіду, щоб розібрати почерк, а тим пак догори дриґом.
Букви були знайомими, але вона не знала цієї мови.
Герміона хотіла навчиться перекладати Мелфоя з такою ж легкістю, як зараз він змінював слова. В неї не було жодних причин, окрім бажання спілкуватися з ним єдиною мовою, яку він, здавалося, розуміє.
Його власною.
Мелфой продовжував працювати, хоч вона бачила, що його енергія вже майже вичерпалась. Дивлячись на те, який вигляд він мав зараз, та людина, яка на початку тижня забрала два зілля з трьох, покидаючи кімнату, здавалася в рази здоровішою.
Руки Мелфоя тремтіли, та він усе згинав їх, намагаючись заспокоїтися. Він потер очі під окулярами — очі, які були важчими, ніж будь-коли раніше, коли вона приділяла достатньо уваги, щоб помітити. Він уже тричі задрімав, поки писав. Герміона вдавала, що не помічає тієї простої істини, що він був на межі. І віскі, що хлюпалося поруч у склянці, не допомогло.
Герміона й гадки не мала, чому він так наполягав на тому, щоб так тиснути на себе.
— Я бачу, що тобі подобається мовчання, так само як і Тео.
Перо Мелфоя зупинилося.
― До твого відома, мене до біса дратує те, як він починає розмову, ― він поклав перо, перш ніж нарешті підняти очі. Герміона ледь не зіщулилася від темних кіл попід ними. ― Далебі, у мене розколюється голова, і я просто чекав, коли ти почнеш.
Її заздалегідь підготовлений список запитань зник, залишивши Герміону безмовною.
— Я не знаю, з чого почати.
― Очевидно, з чого ти хочеш почати, ― Мелфой схопив свою склянку й осушив її одним рухом, перевівши подих та швидко зморщившись. ― Не потрібно чекати. Гайда, скажи мені, що я нікудишній батько.
Він хотів, щоб вона це сказала?
Насправді ні.
Він чекав на це.
Наживка була розкладена так ідеально, але кожен інстинкт підказував ігнорувати її.
― Я не знаю вашої ситуації, крім того, що я бачу, та я скажу, що Скорпіус потребує допомоги. Терапії як мінімум. У моєму відділенні є дитячий цілитель.
— Я поговорю про це зі своєю матір'ю, ― він потер стиснуту щелепу — або спробую, ― у його тоні була якась відчуженість, що змусило її насупитися. Це були слова, які він часто повторював. Говорив, щоб заспокоїти. Щоб закінчити розмову. ― Поки що вона займається його щоденними справами.
Поки що.
Герміоні вдалося стримати всі свої коментарі, крім одного.
— З твоєю матір'ю? Чиє ставлення до нього таке ж суворе, як і його графік? ― Герміона хотіла ще щось сказати, але по суворому виразу його обличчя було зрозуміло, що вона мусить відступити. ― Забудь про це. Почнемо з того, що сталося…
― Наскільки я знаю, такого раніше не траплялося. Іноді він прокидається і сидить у моєму кабінеті, не зводячи з мене погляду, поки не засне. Моя мати не може цього терпіти, але… ― він ущипнув перенісся ще раз. ― Я намагаюся…
Мелфой зупинився, щоб не розказати більше, ніж хотів би, але вона вже про все здогадалася.
Навіть якби Скорпіус був засмучений уві сні, Мелфой не дізнався б, бо його там не було.
І він справді не знав би цього зі всіма своїми нічними поїздками до Вельсу.
Герміона мовчки чекала, поки він налив собі віскі щонайменше на два пальці, але не випив. Він просто дивився на рідину, перш ніж поставити склянку на стіл. Мелфой зняв окуляри й поклав їх на стос книжок, масажуючи очі так грубо, що вона здригнулася. Спершись ліктем на стіл, він провів рукою по волоссю кілька разів і потер потилицю — вона, безперечно, була жорсткою.
Цілителька у ній перераховувала симптоми захворювання, про яке вона вже знала. Психічне виснаження на додаток до фізичного. Стрес.
Вона відкинулася на спинку крісла.
— Як твій шлунок?
― Припини ставити мені діагнози, ― яскравий погляд, який вона заробила, був того вартий.
— Перестань давати мені привід підливати у твій віскі заспокійливе і змушувати лягати спати. Ти виснажений до не можу, Мелфою, і я мала на увазі те ж саме, що казала раніше. Ти нікому не допоможеш у такому стані.
― Я…
― Мені багато чого треба з тобою обговорити, але я не можу нічого сказати, тому що ти скидаєшся на смерть.
Мелфой позіхнув, роздратований зовнішніми ознаками своєї втоми, але навіть його власні емоції вщухли. Були в'ялими.
— За те, що ти зробила для нього, я перед тобою в боргу.
Вона спохмурніла.
― Знаєш, подяки було б достатньо, але я не відмовлюся від твоєї допомоги. Щось на кшталт прихильності.
― Добре. Вибач, у мене летиключ для…
― За що вибачити? ― він не міг прожити ще один день без сну. — Коли ти востаннє спав, Мелфою? ― його щелепи стиснулися, і Герміона закотила очі на його вперту дурість.
Але вона терпляче вдихнула. Вона могла це зробити.
― Ти не мій пацієнт, Мелфою, але ти явно неспроможний робити нічого, окрім як лягти спати. Я... ― слова її простецького аргументу завмерли в роті, коли він підвівся, схопив склянку з віскі й поніс її з собою через кімнату до дивана перед каміном.
Коли він сів, Герміона підвелася на ноги, відчуваючи, як хвиля розчарування тече по її венах, наче вогонь, якому нікуди діватися.
— Роби, що хочеш, Мелфою. Я просто піду.
Здавалося, що битва між ними буде на виснаження.
А зараз вона була занадто близькою до завершення.
― Зачини двері, як будеш виходити.
Герміона так би й зробила. Справді. Вона навіть відчинила двері, щоб піти. Та потім вона почула стукіт склянки, яку поставили на стіл. За ним почувся тихий скрип дивана, який прогнувся під його вагою, коли Мелфой посунувся. Звук, схожий на смирення, вирвався з нього за мить до того, як він ліг…
Скинув туфлі.
І піддався.
Герміона ворухнулася.
Те, що Мелфой спав і глибоко дихав, коли вона стояла над ним, було найправдивішим свідченням його виснаження. Лежачи на боці, зігнувши коліна, він використовував руки як подушку. Він був повністю одягнений, але не накрився пледом, щоб зігрітися. І хоча диван був достатньо довгим, щоб він міг розтягнутися на весь зріст, це не було ліжко.
Для Герміони це видовище було таким же самотнім, як Скорпіус, який дивився у вікно.
Вона скорботно видихнула від неминучого болю, який чекатиме на нього, коли він прокинеться.
— Вранці тобі точно буде боляче, ― можливо, вона залишить для нього зілля на столі. Не те щоб він погодився, але, можливо, ніч на дивані змусила б його погодитися. ― Однозначно треба спати в ліжку.
Це був жарт, але те, що пробурмотів Мелфой, йшло за нею, наче тінь, воно ставало все важчим та важчим.
Слова не покидали її ще довго, навіть після того, як вона знайшла плед, щоб накрити його.
Вони чекали, поки вона вимкне світло й зачинить двері.
Переслідували її в просторі між реальністю і сном.
— Я не можу.
Він просто хлопчик, який прикидається вовком, який прикидається королем.
Моріс Сендак